Ловили і не спіймали

Ловили і не спіймали

«Ти йдеш на Джалапіту? Я йду!» – безконечні заклики у фейсбуку. Джалапіта – де ставити наголос у цьому слові? Хто це чи що це? Де живе? «Джалапіта» - найрозрекламованіша подія на День Львова. На неї приваблювали найможливішими і найнеможливішими способами. Навіть обіцяли презентацію з філіжанкою кави – ще одна атракція в день міста. Трамваї не їздили, вулиці заповнені людьми, які давно забули про правила руху, найвідчайдушніші таки добігли, чи доволочилися до Першого, бо саме тут зустріч з Джалапітою. В темряві залу веселий голос порадив витягнути телефони, не забути про селфі та про соцмережі, щоб кожна мить була на контролі… Джалапіта… чия мить… Де – Джалапіта? Перша думка: а творець Джалапіти навіть не користується мобільним телефоном.

Емма Андієвська живе собі самітником у Мюнхені, навіть не має комп’ютера. Їй 87 років і в неї нема ні однісінької вільної хвилинки, навіть на сон, то ж він мінімальний. Вона як ніхто інший вселяє надію, бо все життя знає і вірить, що якщо навіть буде єдиною українкою в світі, то Україна буде! Поетка, письменниця, художниця. Андієвську тричі висували на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка і ось – цього року – вона її отримала. 56 років тому створила філософське оповідання, головним героєм якого є однойменна міфічна істота, втілення гармонії світобудови і доброти. Богдан Бойчук, також член Нью-Йоркської поетичної групи, назвав «Джалапіту» «справжнім шедевром». За Еммою Андієвською «Джалапіта має тільки одну сталу прикмету: доброту, решта все плинне».

Власне про доброту поставив виставу в Першому Артем Вусик – режисер, який вважає, що кожен живе у своїй реальності. Його мистецька реальність тяжіє до пластичного театру, в якому текст – річ зайва. Навіть тату на руці режисера зображає ножиці, можливо, саме вони допомагають йому ліквідовувати текст? Проте з Еммою Андієвською склалося інакше: у виставі використано більше тексту, ніж вирізано, але текст цей ніби пролог до дії. Далі – картинка: сценографія – Мар’ян Савіцький, автор графіті – Сергій Якіменко. Візуалізація спрощена за змістом і наповнена цитатами з повсякденного українського життя і його залежності, зокрема, від телебачення. Цитатки-пародії на Катерину Осадчу стають хітами для публіки і є вдалою роботою Мар’яни Кривдик, але віддаляють від глибинних думок автора. Все легко і жартома, з вкрапленням місцевого колориту, згадки про краківський базар чи вплітання акторського прізвища у дію. Актори рухаються синхронно, вимальовують химери руками, така пластика – забава від хореографа Ніни Хижньої. Крок за кроком пересуваються разом зі стінками-графіті від епізоду до епізоду. Тобто, від філософських сентенцій Емми Андієвської до сценок, які за задумом творців вистави мають бути зрозумілим і маленькій дитині, і дорослому, який знає автора, як митця, який пропонує прийняти її правила «гри» і вийти за рамки щоденної буденності.

Завдання надважке. Простіше забути про світобачення Емми Андієвської і насолоджуватися акторською грою, думати, що це – просто банальна дитяча казочка про злих людей і світ, який ніколи не зрозуміє добро. І тоді картинки-ілюстрації матимуть свою чарівність. Бо як можна не захоплюватися Михайлом Понзелем в історії непорозумінь таргана з людиною, він самодостатній, як і сюрреалістичний світ автора, його тіло наче зійшло з робіт Андієвської.

Мабуть, мало хто з глядачів знає, що 130 своїх робіт Емма Андієвська подарувала музею у Самборі. Чомусь хотілося, щоби вони також були учасниками вистави, щоб хоч пару полотен прикрасили фойє театру в освітніх цілях: для розуміння Емми Андієвської як митця. Завдяки таким, як вона, світ пізнаватиме Україну, а ми пізнаємо «Джалапіту» у львівській версії з харківським інтонуванням.

У цій версії актори працюють дуже щиро, навіть на котурнах. Ось Жінка, обрамлення і провідник у світ Джалапіти, її натхненно і емоційно грає Марія Самсонова. Вона приймає правила гри Артема Вусика і творить комічне, наче загострюючи парадокс людського існування у потворності сучасного світу, де добро справді поняття зайве. Кожен актор є потрібною барвою у виставі-ілюстрації Артема Вусика. Такий майже вирваний з усіх комедійних шоу Олександр Трофинюк, чого варта лише його цитата миття Джалапіти: з банними віниками він змагається, як з рапірами на дуелі. Брутальний мачо Олександр Чешеров також необхідна деталь сучасного світу. Просто знак – Роман Скоровський. Вабливі Наталка Алексєєнко і Ірина Занік прикрасять будь-який танок, розмалюють будь-якою барвою будь-який текст, вирваний з філософії Андієвської, буде весело. Не знаю, чи буде зрозуміло. Намагатиметься усвідомити текст Богдан Балко, але темпоритм…

Вистава набиратиме темп. Наступить момент, коли Джалапіта отримає своє обличчя в акторській особистості Юрка Курила. І знову буде смішно. Він намагатиметься стати парком і деревом для закоханих (Мар’яна Кривдик і Олександр Трофинюк). Чогось пригадається віршик з української дитячої поезії: «Жив собі на світі гном. / Дивував усіх кругом. / Дивними дивами – / Добрими ділами». Він робитиме безліч речей, які розвеселятимуть, носитиме в пляшках воду для водойми, яка поділить воду на поверхи для худеньких і гладких, розбереться з ножами і виделками… Все відбуватиметься в ритмі танку, аж раптом присяде на крайчик авансцени, так беззахисно простягне руку до дівчат у першому ряді, покладе їм в долоні цукерку… Цього не побачить весь зал, бо ці рухи – сюр чи фантазія першого ряду, чи просто сподівання на розуміння жінки-символу мистецької епохи.

Останні слова вистави – останнє одкровення Джалапіти – Ю. Курила: «Не можу без тебе жити, – сказала крапля Джалапіті, – Я знаю, що ти великий, і знаю, що ти Джалапіта, а я тільки крапля, але це справи не міняє, я не можу без тебе жити». Джалапіта так здивувався, що три дні простояв на одному місці, не міг від здивування й ворухнутися, а на четвертий відповів: «Якщо ти не можеш жити без мене, то живи зі мною», – і посадив краплю собі за вухо. І світом пішов великий регіт, що Джалапіта носиться з краплею. «За вухом він її носить, – качаючись зо сміху, говорили один одному павіяни, – але ще краще, коли вони йдуть поруч». І виявиться, що світ не змінився, сміх напливатиме хвилями, краплі тут не втриматися, навіть за вухом. Філософія Андієвської переплелася зі сковородинським «світ ловив мене, та не спіймав».

Знайомство з українським сюрреалізмом, а саме до цього і закликали, запрошуючи на виставу, мало ще більш сюрреалістичне продовження. Бо театр запрошував на розмову: «Каву з сюрреалістичним смаком, дуже затишну та цікаву презентацію прем'єри у наш театральний дворик» і, багато наївних прийшли в сподіванні на розмову. Натомість потенційні учасники вимріяної розмови зникали в нетрях службових приміщень, а ті, що залишалися на подвір’ї, як у дитячій грі не втомлювались повторювати: «Тільки не я», «не знаю…». Запрошені рекламною компанією, яка тривала майже два тижні, відчували себе винними, бо завдавали клопоту людям, які належать до керівництва театру, але не знають, що робить ліва рука. Одним словом, питання залишилися без відповіді. Тільки на завершення цитата від художника Мар'яна Савіцького: «Джалапіта – сюрреалістичний персонаж, котрий дивиться на світ і БАЧИТЬ. Бачить – це ключове слово. За сірими буднями ми нерідко не помічаємо барв та парадоксальності нашого буття».
Галина Канарська
Збруч
10.05.2018